«Дитячий ГУЛАГ» в контексті політики державного терору (1937–1939 рр.)

Державна каральна політика в СРСР була спрямована на потенційних політичних опонентів та інакомислячих, а також на ізоляцію кримінальних елементів, професійних злочинців, порушників законодавства. Вона будувалася на основі класової теорії. Як правило, порушникам «соціалістичної законності» з числа «трудящих мас» призначали мінімальні покарання у порівняні з представниками «соціально чужих класів». У Виправно-трудовому кодексі РСФРР 1924 р. вказувалося: «Режим у трудових колоніях переважно для правопорушників з середовища трудящих, які випадково чи через злидні здійснили злочин, повинен наближатися до умов роботи та розпорядку дня вільних громадян» [1]. Таким чином, кримінальні злочинці — вихідці з пролетарського середовища — є «соціально близькі», на відміну від представників «соціально чужих класів» та засуджених за політичними статтями. Подібне ставлення поширювалося й на дітей засудженихгромадян.

Радянська історіографія замовчувала наявність спеціальних закладів для дітей репресованих громадян. Науковці вивчали досягнення правоохоронних, виконавчих та партійних органів у ліквідації безпритульності та дитячої злочинності. Особливо активно досліджували участь органів державної безпеки у боротьбі з безпритульністю, роль Ф.Дзержинського та А.Макаренка у створенні дитячих спеціальних виховних закладів [2].

Лише з кінця 1980-х рр. з’явилися перші свідчення про існування спеціальних закладів для дітей репресованих батьків. У 2002 р. побачив світ документальний збірник «Дети ГУЛАГа. 1918–1956» [3]. Автори-упорядники вперше поставили питання про соціальне походження безпритульних дітей. Вони стверджували, що здебільшого — це діти із знищених сімей. Їхні батьки або були розстріляні, або ув’язнені у концтабори, або загинули на фронтах громадянської війни чи під час голоду. Самі діти зазвичай відповідали, що «батьків не пам’ятають» або «загинули від голоду», або «з робітників чи селян». Життя швидко навчило, що непролетарське (дворяни, офіцери, чиновники, священики тощо) походження призводить до тюрми чи смерті [4].

У тому таки 2002 р. А.Зінченко захистила кандидатську дисертацію «Дитяча безпритульність в радянській Україні в 20-х – першій половині 30-х років ХХ століття» [5]. Особливу увагу авторка звернула на соціальні наслідки колективізації та голодомору 1932–1933 рр., політичних репресій та депортацій населення в контексті нової хвилі дитячої безпритульності. Подальшими дослідженнями ця теза знаходить цілковитепідтвердження. Комісія по поліпшенню умов життя дітей при ВЦВК в 1935 р. визнала одним із факторів збільшення безпритульності в УСРР масові депортації під час колективізації та Голодомор. На 1931 р. в 226 дитячих будинках УСРР налічувалося 39 318 дітей, до кінця 1933 р. у 452 дитбудинках нараховувалося 96 057 дітей, не враховуючи близько 96 тис. дітей, які знаходилися у патронаті [6]. Однак, А. Зінченко не акцентувала увагу на політичній зацікавленості керівництва країни у формуванні радянського світогляду у дітей, які втратили сім’ї через помилки у економічній політиці, цілеспрямований державний терор (депортації, репресії тощо).

За соціальним складом переважну більшість безпритульних на початку 1930-х рр. складали селянські діти. Взимку 1932–1933  рр. дитяча безпритульність і смертність набули таких масштабів, що не рахуватися з цим стало вже неможливим. Відповіднодо травневої 1933 р. постанови КП(б)У «Про боротьбу з дитячою безпритульністю» при РНК УСРР було утворено Всеукраїнську, а при обласних виконавчих комітетах — місцеві надзвичайні комісії боротьби з безпритульністю та жебрацтвом, створені сільські дитячі приймальники, організовані харчові пункти при школах, формувалися трудові загони з підлітків тощо. Кількість вилучених дітей з вулиці тільки за травень–липень 1933 р. становила 158 тис. [7].

Практика ув’язнення підлітків за політичними мотивами була апробована ще у кінці 1920-х рр. Так, до голови Політичного Червоного Хреста К. Пешкової в грудні 1929 р. надійшов лист щодо засудження групи підлітків — учнів школи 2-го ступеню за статтями 58/10  (антирадянська пропаганда та агітація) та 58/11 (організаційна діяльність спрямована на вчинення контрреволюційних злочинів) Кримінального кодексу. Старшому з них виповнилося 16 років. Інкриміновані злочини вони здійснили у 1927 р. тобто у віці 12-13 років. П’ятеро хлопчаків отримали дворічний термін ув’язнення у колонії на Соловках [8].

В структурі Управління Соловецькими таборами з 1928 р. існувала внутрішня табірна дитяча трудова колонія, створена за ініціативою ув’язненого, юриста за освітою Олександра Колосова. Діти жили за законами злочинного світу, ув’язнені їх називали «шпанятами» або «вшивниками». Перевиховувати їх ніхто не збирався. Діти, у тому числі і засуджені за політичними статтями, аби вижити, були змушені приймати злодійські правила співжиття і переставали бути «політично небезпечними».

У колонії кожному підлітку надавали тапчан та білизну. Діти отримували посилене харчування (додатково стакан молока чи навіть м’ясо). Однак, здебільшого, додаткова пайка не доходила до дітей. Також діти відвідували спеціальну організовану школу. Але вони продовжували жити власним « злочинним» життям, що цілком влаштовувало табірну адміністрацію. Існування колонії врятувало життя підліткам, інакше вони швидко загинули б на лісозаготівельних роботах. Дитячий барак колишньої трудової колонії неушкоджений досі знаходиться на Соловецькому острові. Його було розділено на квартири, де нині проживають місцеві мешканці [9]. Про його колишнє призначення нагадує лише спеціальна табличка, встановлена співробітниками Соловецького музею-заповідника «Жилой барак детской колонии УСЛОН [построен] до 1928 г.».

Упереджене ставлення до дітей «непролетарських» класів у листі від 3 січня 1935 р. до голови ВЦВК М. Калініна відзначала заступник наркома освіти РСФРР Н. Крупська. Аналізуючи причини безпритульності і бездоглядності, окрім економічного (недостатнє фінансування та розкрадання бюджетних коштів) та кадрового (низький рівень підготовки персоналу дитячих будинків та колоній) факторів, вона відзначала соціальну дискримінацію стосовно дітей «куркулів», «релігійників» тощо. Крупська вважала за потрібне «припинити переслідування за взятих на виховання дітей родичів-лішенців. Трапляються випадки, коли вчительку звільняють з посади за те, що вона бере на виховання племінника, сина колишнього священика чи куркуля. Ми бачимо, як де-небудь на «Біломорбуді» перевиховуються дорослі і кидаємо на поталу долі дітей якогось псаломщика» [10].

Проблема безпритульності у середині 1930-х рр. знову стала настільки нагальною, що вимагала ухвалення державних рішень. Спільною постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності від 31 травня 1935 р.встановлювалася система дитячих закладів: в наркоматі освіти союзних республік — дитячі будинки «нормального типу» для дітей позбавлених засобів існування, дитячі будинки, які утримувалися за рахунок батьків та дитячі будинки для «важких вихованців»; в наркоматі охорони здоров’я союзних республік — спеціальні дитячі будинки для дітей, які вимагали тривалого лікування; в наркоматі соціального забезпечення союзних республік — спеціальні дитячі будинки для дітей-інвалідів; в наркоматі НКВС союзнихреспублік — ізолятори, дитячі приймальники-розподільники, трудові колонії [11]. Паралельно поліпшувалося матеріально-технічне та фінансове становище таких дитячих закладів. Через відділ шкіл ЦК ВКП(б) додатково направили на посаду завідувачів дитбудинками 200 комуністів, ЦК ВЛКСМ скерував 500 комсомольців на посади заступників завідувачів дитбудинками з виховної роботи, наркомат освіти — випускників педагогічних технікумів та інститутів. Серед кваліфікованих робітників на фабриках та заводах відбирали майбутніх завідувачів майстернями дитбудинків та трудових колоній.

Постанова визначала НКВС СРСР поряд з наркоматом освіти органом, відповідальним за виховання дітей. Через тиждень, 7 червня 1935 р., нарком внутрішніх справ СРСР Г. Ягода видав наказ щодо ліквідації безпритульності та бездоглядності. 

Він закликав «мобілізувати весь наш багатий досвід «перековки» людей…, перевиховання в наших трудкомунах правопорушників». В структурі адміністративно-господарського управління НКВС СРСР створювався Відділ трудових колоній для неповнолітніх, який мав займатися організацією трудових колоній та приймальників-розподільників для неповнолітніх, очолювати шкільну, виробничу та навчально-виховну роботу. У складі Відділу функціонували такі відділення: організаційне із сектором особового складу трудових колоній та приймальників-розподільників, навчально-виховне відділення із сектором обліку та розподілення дитячих контингентів, виробниче відділення із сільськогосподарським та промисловим секторами, відділення постачання та збуту, фінансово-планове відділення. В НКВС союзних республік у структурі адміністративно-господарського управління/відділу теж організовувалися подібні Відділи. Начальником Відділу трудових колоній для неповнолітніх НКВС СРСР призначався П. Перепьолкін, помічниками П. Алтарьов та А. Ніколаєва.

Керівництву Відділу доручалося до 1 липня 1935 р. прийняти на баланс від наркомату освіти СРСР, РНК союзних та автономних республік, крайових та обласних виконкомів приймальники-розподільники і трудові колонії, від ГУЛАГу НКВС СРСР — трудові колонії для неповнолітніх, за винятком трудових колоній, які знаходяться в таборах [12].

Отже, створення системи спеціальних дитячих закладів в структурі НКВС СРСР передбачало «перевиховання» дітей всіх соціальних груп, формування у них «комуністичного світогляду». Паралельно здійснювалася їх експлуатація. Наявність відділення постачання та збуту та фінансово-планове відділення у складі Відділу трудових колоній для неповнолітніх НКВС СРСР свідчить про участь дитячих виробничих майстерень у промисловому виробництві. Так, державний виробничий план дитячих трудових колоній у 1936 р. становив 135 млн. крб. [13]. Таким чином, головнийпринцип сталінського ГУЛАГу — бути самоокупним — поширювався і на дитячі заклади. В таких умовах важко уявити дотримання 4-х годинного робочого дня, техніки безпеки, матеріально-технічного забезпечення тощо.

Звичайно, умови життя спонукали дітей до втеч. За інформацією Адміністративно-господарського управління НКВС СРСР І.Островського від 31 жовтня 1935 р. лише у серпні місяці з дитячих закладів НКВС України зафіксовано 1380 втеч [14].

Якщо до «великого терору» органами НКВС СРСР дітей репресованих громадян розглядали як «безпритульних» та «бездоглядних», то в оперативному наказі № 00447 НКВС СРСР «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и др. антисоветских элементов» від 30 липня 1937 р. члени сімей репресованих за першою та другою категорією підлягали щонайменше облікові. Сім’ї засуджених громадян за першою категорією автоматично виселяли з Москви, Ленінграда, Києва, Тбілісі, Баку, Ростова-на-Дону, Таганрога, з районів Сочі, Гагри і Сухумі та прикордонних районів СРСР. Якщо чекісти вважали членів сім’ї репресованого здатними «до активних антирадянських дій», то постановою «трійки» їх направляли до табору чи у трудові поселення. Виселенню підлягали також і неповнолітні члени сім’ї.

Але масштаби «великого терору» постійно зростали, автоматично збільшувалося коло сімей, невдоволених діями вищого партійно-державного керівництва СРСР. Численні скарги на безпідставні арешти сотнями надходили до лідерів ВКП(б), ГоловиРНК СРСР. Тому 15 серпня 1937 р. з’явився оперативний наказ НКВС СРСР № 00486 «Об операции по репрессированию жен и детей изменников родины». Він передбачав арешти членів сімей громадян, репресованих військовою колегією і військовими трибуналами за першою та другою категоріями, починаючи з 1 серпня 1936 р. Наказ яскраво засвідчив устремління Сталіна та його оточення в контексті приготувань до майбутніх збройних конфліктів позбутися потенційної небезпеки однієї із складових «п’ятої колони» — сімей репресованих громадян. Наказ детально інструктував співробітників органів державної безпеки стосовно практики вилучення дітей. Чекісти складали два списки (діти дошкільного віку та діти до 15 років), де вказували кількість дітей, їхній вік. Згідно оперативного наказу, діти автоматично вважалися сиротами.

Окремо надавали характеристики на дітей віком понад 15 років, здатних «на соціально небезпечні та антирадянські дії». На таких підлітків заводили окремі слідчі справи. Подальшу долю неповнолітнього вирішувала Особлива нарада НКВС СРСР. В залежності від віку, ступеня небезпеки і можливостей «виправлення», діти підлягали ув’язненню в табори, виправно-трудові колонії та дитячі будинки особливого режиму наркоматів освіти союзних республік. На жаль, поки не вдалося встановити, коли саме з’явилися «дитячі будинки особливого режиму наркомату освіти». Можливо, вони були створені нас основі існуючих дитячих будинків, або ж це були цілком нові дитбудинки. Персонал дитячого будинку, який приймав дітей, перевіряв місцевий УНКВС на предмет політичної благонадійності.

Наркоми внутрішніх справ республік і начальники УНКВС країв та областей телеграфом повідомляли особисто заступникові начальника АГУ НКВС СРСР М. Шнеєрсону списки дітей, які підлягали вилученню. У списках вказували прізвище, ім’я по-батькові, рік народження, клас навчання. У списках діти комплектувалися так, щоб діти, які були родичами чи знайомими, не потрапляли у один дитячий заклад.

Так, за свідченням Л. Бачук (Столярової), уродженки Харкова, після арешту у листопаді 1937 р. батька та заслання матері, її спочатку скерували до Харківського приймальника-розподільника, а згодом до Чернігівського дитячого будинку. Її брат змушений був залишити школу і поїхати на Донбас. Спроби зв’язатися з братом натикалися на заборони персоналу [15]. Таким чином, підтверджується теза про свідоме вилучення дітей у батьків та виховання свого роду «радянських яничарів».

Після отримання списків заступник начальника АГУ НКВС СРСР особисто розподіляв дітей по дитячих закладах. Телеграфом він повідомляв наркомів НКВД республік та начальників УНКВС про направлення певних дітей у визначені ним будинки. Копію телеграми надсилали завідувачу дитячого закладу, і вона була підставою для прийому дітей. Свідоцтво про народження дитини, де вказували місце народження та батьки, запечатували в окремий конверт і зберігали у керівника дитячого закладу. Але типовими були випадки, коли діти прибували без документів. Так, начальник УНКВС по Чернігівській області А. Єгоров 23 липня 1938  р. повідомляв заступника наркома НКВС УРСР І. Шапіро, що з Дніпропетровського УНКВС в Борзненський дитбудинок прибуло 80 дітей, з них 33 — без документів, з Київського УНКВС — 23 дитини, Вінницького УНКВС — 6 дітей [16].

Аналіз опублікованих свідчень показав, що дітей намагалися скеровувати у сусідні республіки, або ж принаймні у сусідні області. Зокрема, дітей з Москви спрямовували в Дніпропетровський, Таращанський дитячі будинки, із Харкова — до Чернігова, із Магнітогорська — до Уральська, з Владивостока — до Одеси тощо [17]. Наказ зазначав, що начальники УНКВД визначають лише перелік дитячих будинків та ясел наркомату охорони здоров’я, де розміщували дітей до 3-річного віку. Вони знаходилися у населених пунктах, де проживали засуджені. Дітей у віці від 3 до 15 роківпередавали у дитячі будинки наркомату освіти поза Москвою, Ленінградом, Києвом, Тбілісі, Мінськом, приморськими та прикордонними містами. Новонароджені діти перебували з матерями у таборах до 1–1,5 річного віку, потім їх передавали до дитячих ясел.

Дітей репресованих обов’язково обліковували в АГУ НКВС СРСР, вони підлягали політичному контролю (настрої, поведінка тощо) [18]. Спочатку оперативне обслуговування підлітків та персоналу дитячих закладів оперативним наказом НКВС СРСР № 00284 від 4 серпня 1935 р. покладалося на апарат Особливоуповноваженого. З 11 лютого 1938 р. згідно наказу наркома внутрішніх справ СРСР № 0058 «Про агентурно-оперативне обслуговування трудових колоній НКВС для неповнолітніх та приймальників-розподільників» робота покладалася на районні та міські апарати УГБ НКВС. В штаті колонії ввели нову посада заступника начальника з оперативної частини. Він підпорядкувався відповідному місцевому апарату УГБ НКВС. У разі необхідності слідчі справи на підлітків, через районні та міські апарати УГБ НКВС, направляли на«трійку» УНКВС або через відділ трудових колоній на Особливу нараду НКВД СРСР [19]. Чекісти намагалися виявити настрої підлітків, їхню схильність до втеч, запобігти встановленню контактів з родичами чи спробам прояснити долю батьків та з’ясувати власне походження.

Типовими стали свідчення про зміну, за різних обставин, прізвищ та імен дітей. Зокрема, у міжнародному історико-просвітницькому правозахисному товаристві «Меморіал» у Москві зберігаються листи колишніх дітей репресованих. Так, Євгенія Дальська, 1933 р. народження, народилася у м. Кузнецьк (область чи край не вказані). При отриманні паспорта у 1949 р. у паспортному відділку МВС колишній вихованці дитячого будинку Ульяновської області сказали, що у свідоцтві про народження написані два прізвища.

Після нечисленних консультацій з керівництвом дитячого будинку та місцевим апаратом МГБ їй видали паспорт на ім’я Євгенії Дальської. Після випуску з дитячого будинку їй відмовили у наданні свідоцтва про народження, номер якого вказали у її паспорті. Після звернення до відповідного відділу ЗАГСупро видачу копії свідоцтва про народження, співробітники установи відповіли, що за вказаним номером числиться зовсім інша особа [20].

Хоча при реалізації оперативного наказу НКВД СРСР № 00486 «Об операции по репрессированию жен и детей изменников родины» співробітники органів державної безпеки прораховували можливу кількість «дитячого контингенту», але масштаби репресійпостійно зростали. Відповідно збільшувалася кількість дітей, які підлягали розміщенню у спеціальних дитячих закладах. Нарком НКВС СРСР М. Єжов 1 червня 1938 р. у листі до голови РНК СРСР В. Молотова писав, що починаючи з липня 1937 р. по 10 травня 1938 р. НКВС СРСР скерував у дитячі будинки наркомату освіти 15347 дітей  репресованих батьків [21]. Єжов просив голову уряду СРСР виділити кошти на вилучення (арешт) та розміщення додатково 5 тис. «дитячого контингенту». Керівник НКВС СРСР планував розмістити в РСФРР — 3 тис., в УРСР — 2 тис. дітей. На етапування дітей НКВС СРСР просив виділити додатково 1,525 млн  крб. [22] З вказаної суми на залізничні квитки для дітей планувалося витратити 300 тис., на супроводжуючих осіб — 600 тис., харчування дітей в дорозі — 250 тис., добові супроводжуючих — 375 тис. крб. [23] Голова РНК СРСР В. Молотов 9 серпня 1938 р. підтримав ініціативу М. Єжова і додаткові кошти для етапування дітей були виділені.

Однак, розміщення дітей у дитячих будинках наркомату освіти СРСР виявилося дещо складною проблемою. Голова РНК РСФРР М. Булганін вважав за можливе розмістити заплановану кількість дітей (3 тис.) в існуючих дитбудинках без додаткових асигнувань.

Навідміну від російського колеги, голова РНК УРСР Д. Коротченко у листі до В. Молотова від 28 червня 1938 р. зазначив, що розміщення 2 тис. дітей можливе лише за умови створення додаткової мережі дитячих будинків, оскільки «діючі вже перевантажені». Тому необхідно виділити із державного бюджету додаткове фінансування у розмірі 2,650 млн. крб. Він надав навіть кошторис видатків на утримання дітей, починаючи з 1 липня 1938 р. [24]

Норма витрат поточного утримання на одну дитину у дитячому будинку
(з 1 липня 1938 р.)

	Річна норма	Проект наркомату фінансів УРСР
Зарплата	590	295
Господарські витрати	135	85
Навчальні витрати	45	45
Придбання одягу	405	400
Харчування	1000	500
Всього	2175	1325

Одночасно Д. Коротченко направив і розрахунок додаткових асигнувань для розміщення 2 тис. дітей у дитячих закладах України.

Розрахунок додаткових коштів на утримання
2 тис. дітей репресованих батьків на 1938 р. (по областях УРСР)

Область	Контингент	Сума витрат за проектом наркомату фінансів УРСР (в тис. крб.)
Київська	300	398
Чернігівська	200	265
Вінницька	300	397
Полтавська	300	398
Харківська	300	397
Сталінська	100	132
Ворошиловградська	100	133
Дніпропетровська	100	132
Миколаївська	100	133
Одеська	200	265
Всього	2000 дітей	2,650 млн. крб.

Така категорична позиція українського уряду була зумовлена переповненням дитячих будинків наркомату освіти дітьми репресованих батьків. Через перевантаженість дитячих будинків та брак матеріально-фінансових ресурсів діти страждали від недоїдання, були погано одягнені, розміщувалися у непристосованих приміщеннях.

Наркомат НКВС ССР був повністю поінформований про умови перебування дітей. Заступник наркома НКВС СРСР М. Фриновський у наказі № 00309 від 20 травня 1938 р. відзначав: «В детских домах системы Наркомпроса, где размещены дети репрессированных врагов народа, имеют место грубейшие политические извращения в деле содержания и перевоспитания детей репрессированных родителей. Извращения эти являются результатом того, что Наркомпросы не занимаются этими детдомами, а НКВД союзных республик совершенно недопустимым образом выпустили из своего поля зрения эти важнейшие объекты. Делу правильного политического воспитания этих детей и сохранения здоровой советской обстановки в указанных детдомах не уделяют почти никакого внимания, в результате чего в ряде детских домов имеет место враждебное отношение к детям репрессированных, переходящее в случаи прямого издевательства над ними».

Керівництво НКВС СРСР непокоїла грубість персоналу, постійні нагадування підліткам, що вони «діти ворогів народу» [25]. В такій ситуації головне завдання «радянського колективного виховання» — забуття батьків та «малої батьківщини» і перетворення у члена нової спільноти «радянських людиней» було нездійсненим.

Паралельно М. Фриновський вимагав припинити створювати дітям репресованих привілейовані умови:«Одновременно в ряде детских домов детям репрессированных родителей создают в сравнении с остальными детьми детдомов особые привилегированные условия в части питания, одежды, режима и т.д., выделяя на эти цели дополнительные ассигнования сверх бюджета, что совершенно недопустимо» [26]. Враховуючи існуючі перекручення, М. Фриновський вимагав:

«Первое — немедленно обеспечить оперативное, агентурное обслуживание детских домов, в которых содержатся дети репрессированных родителей. Второе — своевременно вскрывать и пресекать всякие антисоветские, террористические намерения и действия, в соответствии с приказом НКВД № 00486. Третье — одновременно обеспечить правильный режим питания детей репрессированных, своевременно пресекая имевшие место издевательства над детьми, также попытки воспитательского состава детдомов создавать враждебную обстановку вокруг детей репрессированных. Устранить привилегированное положение, созданное в некоторых домах для детей репрессированных родителей в сравнении с остальными детьми. Четвертое — проверить руководящий состав и кадры воспитателей детдомов, очистив их от непригодных работников» [27].Він попередив наркомів НКВД союзних республік, начальників крайових та обласних УНКВС про особисту відповідальність стосовно умов утримання дітей репресованих батьків.

Масові вилучення дітей у репресованих батьків припинилося лише після наказу НКВС СРСР № 00689 від 17 жовтня 1938 р. Тепер дружина репресованого громадянина підлягала арешту лише у випадку наявності підтверджених даних про «співпрацю із засудженим», «була в курсі контрреволюційної роботи чоловіка» чи «її висловлювання можуть бути розцінені як соціально небезпечні та політично сумнівні». При арешті дружини, порядок скерування дітей залишався відповідно до наказу НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р. «Об операции по репрессированию жен и детей изменников родины» [28].

Але проводячи операцію з «репресування дружин та дітей зрадників Батьківщини» згідно з оперативним наказом НКВД СРСР № 00486 керівництво НКВС не брало до уваги, що стаття 46 Виправно-трудового кодексу передбачала можливість перебування разом матерями дітей віком до чотирьох років.

Крім того, іноді під арешт потрапляли вагітні жінки, інші жінки за різних обставин завагітніли вже у таборі. Були випадки направлення жінок разом з дітьми до табору тощо. Стаття 46 Виправно-трудового кодексу обумовлювала наявність спеціальних організованих табірних ясел.Таку невідповідність помітили лише у 1939 р. при наркомі НКВС СРСР Л. Берії. У доповідній записці Голові РНК СРСР В. Молотову від 20 березня 1939 р. він писав, що в умовах табору неможливо організувати дитячі заклади для дітей віком від 1,5 до 4 років та забезпечити їх відповідним вихованням, харчуванням та доглядом.

За домовленістю керівництва Головного управління таборів НКВС СРСР та наркомату освіти СРСР частину дітей передали у відповідні «цивільні» дитячі заклади, де їх утримували до завершення строку покарання матері. Л. Берія вважав, що «перебуваннядітей в умовах виправно-трудового табору погано впливає на моральний та фізичний стан дитячого організму. Побутові та виробничі обставини, в яких знаходиться матір, позначається на дітях, що народжуються в таборах. Серед новонароджених ми маємовелику кількість дітей з уродженими вадами, недоношених та атрофічних, які вимагають спеціального догляду та особливого харчування. При відсутності спеціального кваліфікованого медичного та виховного персоналу, відповідно обладнаних дитячих закладів, а також необхідних особливих умов для нормального і правильного розвитку дітей, ми маємо підвищену захворюваність і смертність серед них, в основному на ґрунті неправильного харчування та догляду» [29].

Намагання персоналу таборів передати дітей у відповідні дитячі заклади поза межами табору викликали спротив матерів, які посилалися на статтю 46 Виправно-трудового кодексу. Адміністрація таборів була ознайомлена з постановою політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства та наказом НКВС СРСР № 00762 про порядок виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада1938  р. «Про арешти, прокурорський нагляд і проведення слідства» [30]. До того ж, співробітників органів державної безпеки у 1939 р. арештовували за «порушення соціалістичної законності» під час виконання оперативних наказів у 1937-1938 рр. Томуадміністрація таборів, намагаючись формально дотримуватися чинного законодавства, поставила питання перед центральним керівництвом НКВД про долю малолітніх в’язнів. «Ціну питання» складали біля 4,5 тис. дітей ясельного віку, які знаходилися в таборах ГУЛАГу [31].

Л. Берія пропонував законодавчо закріпити через Указ Президії Верховної Ради СРСР право органів НКВС СРСР відлучення дітей віком від 1,5 до 4 років від матерів та передавати їх до дитячих закладів. Матері отримали право залишати дітей лише на період грудного вигодовування. Проект Указу передбачав організацію ясел при таборах та колоніях НКВД для дітей віком до 1,5 років [32]. Ініціативу наркома НКВД СРСР Л. Берії 7 квітня 1939 р. підтримав нарком юстиції СРСР М. Ричков. Він не заперечував проти ініціативи НКВС СРСР, однак пропонував здійснити такі зміни через постанову РНК СРСР без вказівки щодо зміни статті 46 Виправно-трудового кодексу. М. Ричков визнав, що багато норм Виправно-трудового кодексу застарілі і взагалі не виконуються, хоча формально його не скасовано [33].

На розгляд до В. Молотова документи потрапили лише 22 травня 1939 р. Секретаріат РНК СРСР пропонував Голові РНК прийняти пропозицію наркома НКВС СРСР Л. Берії з поправкою наркома юстиції СРСР М. Ричкова. Було навіть підготовано проект постанови РНК СРСР. Однак, на засіданні РНК СРСР 7 червня 1939  р. питання було знято з розгляду [34]. Л. Берія був присутній на засіданні і напевно погодився з рішенням РНК.

Враховуючи подальшу практику вилучення дітей від 1,5 віку з таборів ГУЛАГу та передачу їх у дитячі заклади наркомату освіти СРСР, РНК не визнало необхідним приймати постанову, яка б формально суперечила Виправно-трудовому кодексу. Сам кодекс вважали «великим досягненням» радянської карально-виховної системи, заснованої на ідеї «виховання працею на благо радянської батьківщини». Тому посилення режиму утримання в’язнів могло підважити цю ідею. Водночас, діяли таємні нормативні акти НКВС СРСР, які передбачали відлучення дітей з 1,5 річного від матерів.

             

Місця та заходи з ушанування пам'яті жертв Гулагу на Соловках (фото Автора).

Отже, каральна політика більшовиків була спрямована на руйнування «соціально чужих сімей», відрив дітей від батьків і передачу їх у відповідні дитячі та виправно-трудові заклади для формування більшовицького світогляду та «комуністичного виховання». В структурі НКВС СРСР було створено спеціальний відділ, який керував не лише «перевихованням» дітей-правопорушників, а й дітей «ворогів народу». Основу «соціалістичного перевиховання» становила експлуатація дитячої праці у виробничих майстернях дитячих будинків та трудових колоній. Поряд з наркоматом освіти СРСР відповідальними за виховання дітей «соціально чужих категорій» та «ворогів народу» були також органи державної безпеки. Практика «перевиховання» дітей яскраво продемонструвала намагання вищого партійно-державного керівництва СРСР виховати таких собі «радянських яничарів», позбавлених роду-племені та Батьківщини. Вони мали стати провісниками нової спільноти — «радянського народу».

Цю статтю було вперше було опубліковано у часописі “З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ” (№ 1(28), 2007. - С. 189-204). Тут публікується з дозволу Автора.

У публікації використано світлини, надані Автором та ілюстрації, запозичені із відкритих джерел.

Роман Подкур – історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України,  дослідник історії радянських спецслужб, політичної історії ХХ ст., архівознавець. Дисертацію на тему  «Документи радянських спецслужб як джерело вивчення політичних, соціально-економічних та культурних процесів в Україні (20–30-ті рр. ХХ ст.)» захистив у 1999 р. Автор десятків наукових статей з історії радянських органів держбезпеки, політичних репресій, реакції громадян на політику радянської влади, зокрема: "Органи державної безпеки СРСР у процесі реабілітації середини 1950-х років" (2009) та "Реакція сільського населення на вимогу виконання обов’язкового мінімуму колгоспного трудодня у повоєнній УРСР"(2011). Відповідальний секретар Головної редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Живе і працює у Києві.

_________________________________________

[1] Див.: Исправительно-трудовой кодекс РСФСР [Текст] / Российская Социалистическая Федеративная Советская Республика. – М.: Гос. изд-во Сов. законодательство, 1933. – 40 с.; Исправительно-трудовой кодекс РСФСР 1924 года // Сборник нормативных актов по советскому исправительно-трудовому праву. (1917–1959 гг.) / Сост.: П. М. Лосев, Г. И. Рагулин. – М.: Госюриздат, 1959. – 360 с.

[2] Арнаутов В.А. Голод и дети на Украине. – Харьков, 1922; Гернет М.Н. Социально-правовая охрана детства за границей и в России. – М., 1924; Калинина А.Д. Десять лет работы по борьбе с детской беспризорностью. – М.; Л., 1928; Лившиц Е. Социальные корни беспризорности. – М., 1925; Маро (Левитина) М.И. Работа с беспризорными: практика новой работы в СССР. – Харьков, 1921; Познышев СВ. Детская беспризорность и меры борьбы с ней. – М., 1926; Ионова В.Я. Педагогические высказывания Ф. Э. Дзержинского и его борьба с детской беспризорностью в СССР. – Омск, 1950; Арнаутов Г.Я. Забота коммунистической партии и Советского правительства об охране детей и строительстве детдомов в РСФСР в период 1917–1925 гг. – М., 1952; Марейн К.Н. Опыт воспитательной работы в коммуне им. Ф. Э. Дзержинского. – М.,1953; Коваленко С.С. История возникновения и развития детских домов в Украинской ССР в период с 1917 по 1929 годы. – М, 1954; Чех С.М. Мероприятия коммунистической партии и Советского правительства по борьбе с детской беспризорностью и безнадзорностью в период восстановления народного хозяйства в СССР (1917–1925 гг.). – К., 1954; Гусак А.А. Комсомол – помощник коммунистической партии в борьбе с детской беспризорностью на Украине (1921–1928 гг.). – Днепропетровск, 1976; Герасимова Г.Г. Борьба Коммунистической партии и советского правительства с детской беспризорностью в период восстановления народного хозяйства (1921–1925 гг.) (на материалах Московской и Ленинградской губерний). – М., 1971; Шишова Н.В. Борьба Советского государства за преодоление детской беспризорности в 1926–1936 гг. (на материалах Дона и Кубано-Черноморья). – Ростов-на-Дону, 1982; Диптан И.И. Деятельность чрезвычайных государственных органов борьбы с детской беспризорностью в Украинской ССР (1919–1932 гг.). – К., 1991 та ін.

[3] Дети ГУЛАГа. 1918–1956 / Под ред. акад. А. Н. Яковлева. – М.: МФД, 2002. – 631 c.

[4] Там само. – С. 9.

[5] Зінченко А.Г. Дитяча безпритульність в радянській Україні в 20-х –першій половині 30-х років ХХ століття: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. – Одеса, 2002. – 17 с.

[6] Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 176.

[7] Див.: Зінченко А.Г. Вказ. праця. – С. 4.

[8] Державний архів Російської Федерації (далі – ДА РФ), ф. 8409, оп. 1, спр. 46, арк. 104. Див.: Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 74–75.

[9] В отоце океана моря… / Авт.-сост. М. Осипенко. – М.: О-во сохран. лит. наследия, 2008. – С. 246–247.

[10] Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 176.

[11] ДА РФ, ф. 9401, оп. 12, спр. 103, арк. 4.

[12] ДА РФ, ф. 9401, оп. 12, спр. 103, арк. 6.

[13] Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 202.

[14] Там само. – С. 199.

[15] Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 242.

[16] ГДА СБ України. – Ф.16, оп. 31. – Пор.58, арк. 201.

[17] Див. колекцію листів московського товариства «Меморіал» опубліковану у: Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 241–257.

[18] ГУЛАГ: Главное управление лагерей. 1918–1960 / Под ред. акад. А. Н. Яковлева; Сост.: А. И. Кокурин, Н. В. Петров. – М.: МФД, 2000. – С. 106–110.

[19] ДА РФ, ф. 9401, оп. 1а, спр. 20, арк. 58.

[20] Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 241–242.

[21] У доповідній записці від 4 серпня 1938 р. керуючому справами РНКСРСР Петрунічеву заступник наркома НКВД СРСР Жуковський зазначив, що станом на 10 липня 1938 р. було вилучено 17355 дітей репресованих батьків.

[22] ДА РФ, ф. Р-5446, оп. 22а, спр. 95, арк. 8.

[23] Там само, арк. 6.

[24] Там само, арк. 4.

[25] ДА РФ, ф. 9401, оп. 1а, спр. 20, арк. 199.

[26] Там само.

[27] Там само, арк. 199–199 зв.

[28] Дети ГУЛАГа. 1918–1956. – С. 307.

[29] ДА РФ, ф. 5446, оп. 23а, спр. 120, арк. 2–3.

[30] Див.: Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. 1937–1938. – М.: МФД, 2004. – С. 607–615.

[31] ДА РФ, ф. 5446, оп. 23а, спр. 120, арк. 2–3.

[32] Там само, арк. 4–5.

[33] Там само, арк. 6.

[34] ДА РФ, ф. 5446, оп. 23а, спр. 120, арк. 7–8.